ВО "Свобода"

ENG

Ігор Каплуненко
Ігор Каплуненко

Прихильник Білоцерківської "Свободи", старшина у складі батальйону Національної гвардії України імені Кульчицького. Загинув 5 січня 2015 року під час ротації підрозділу неподалік Бахмута Донецької області.

Народився 9 березня 1968 року в місті Біла Церква на Київщині у робітничій родині корінних білоцерківців. 1985 року закінчив Білоцерківську школу №6. Був спортивним хлопцем, займався легкою атлетикою та боксом. Був музично обдарованим - сам навчився грати на гітарі, з другом організував студію, де писали пісні на власні вірші. Навчання також давалося Ігореві з легкістю, але за оцінками не тягнувся. Був добрим і товариським хлопцем. "Коли Ігорьочка нестало, його вчителька мені розповіла випадок з Ігорем. Він купив тістечко і біжить з ним по школі. На ходу кусає. Тут хтось просить кусьнути. Він дає. Підбігають ще хлоп'ята щоби поласувати. Врешті лишається маленький шматочок. Ігорьочок тільки відкриває рота, як з'являється ще один хлопчик - той косник дістався йому. Отаким був мій синок - із широкою душею, щедрим і безкорисливим", - розповідає мама Ігоря Тетяна Каплуненко.

Відразу після школи хлопця було призвано до армії. Цей набір було призначено до відправки в Афганістан. Мати хотіла домовитися у військкоматі, аби сина не посилали на безглузду війну. Та Ігор, дізнавшись про такий намір, розлютився. Сказав: "Куди відправлять - туди й поїду!" Перед відправкою одружився із однокласницею Людмилою (так само як і батьки Ігоря, що побралися, вийшовши з-за шкільних парт). Жили душа в душу, ніхто з подружжя не підвищував голос.

Доля розпорядилася так, що Ігорева служба проходила у Німеччині у 1986-1988 роках. Лишатися там старшина Каплуненко не захотів - неприємно вразила поведінка офіцерів. Таким самим ницим не хотів ставати.

"Коли носила Ігорька під серцем, дуже боялася, щоби він не виріс брехуном, жадібним чи боягузом. Виходить, я його закодувала тоді - він завжди мав чисту совість", - знову слова мами.

Після повернення почав шукати роботу - на той час у подружжя вже народилася перша дитина. На початку 90-х влаштувати фінансове благополуччя було особливо складною задачею. Ігореві запропонували бути водієм у начальника міліції - робота стабільна і забезпечена. Та він відмовився: "Не хочу бути собакою!".

Почав працював у фотосалоні, його чудові світлини відмічали колеги. Займався овочевим бізнесом. Був директором невеличкої меблевої фірми. Колеги цінували його - за чесність, відповідальність, старанність і безліч інших найкращих якостей, які він втілював. До того ж, Ігор мав золоті руки - власноруч звів будинок, вмів будь-що полагодити, його і батьківське подвір'я завжди було доглянутим.

Як і батьки, був прихильником "Свободи". Потай від родини їздив на Майдан разом із Білоцерківської організацією партії. Також вступив у місцеву самооборону і громадське формування "Щит", основу якого склали свободівці та прихильники об'єднання. Був активним учасником Революції гідності, а після повалення режиму Януковича і початку війни з Росією став активним волонтером.

Уже з літа 2014 року вступив до лав Національної гвардії і воював на сході у складі батальйону оперативного призначення резервістів імені Героя України генерала Сергія Кульчицького. Про те, що Ігор їде на схід - родина теж дізналася в останній момент. Тоді на Спаса батальйон віправився у район Дебальцеве-Вуглегірськ-Артемівськ (тепер - Бахмут). Блокпост Каплуненка розташовувався у Вуглегірську.

"Ігор був дуже товариським, веселим чоловіком. Він міг як розрадити у важку хвилину, так і надихнути. Був чесним та добрим, з великою повагою ставився до побратимів. Приходив на допомогу, коли бачив, що товариші її потребують. Міг виконувати завдання за інших, коли бачив, що побратими не справляються з роботою. Він володів усіма якостями, які має втілювати захисник України. Був безсумнівним лідером та організатором - за що отримав псевдо "Старшина", - розповідають побратими по зброї.

Приїхавши додому, 46-річний боєць мав проблеми із ногами. Рідні вмовляли більше не їздити на війну. "Мамо, а як я буду жити, як заміть мене туди поїде молодий хлопака і з ним щось станеться? Я не можу тут сидіти і дивитися як гинуть діти. Я хату збудував, дітей народив, дерева посадив і вже внуків маю. Своє життя я прожив. І тепер - не можу допустити щоби російські ублюдки добралися до мого дому і знущалися тут із вас", - відрізав вояк.

Перед наступною ротацією батальйон збирався у частині 2 січня. Напередодні ж вся родина зібралася у батьків. Зазвичай веселий і жартівливий, Ігор цього разу був сумним. Довго не хотів затримуватися за столом. І вперше повернувся аби ще раз попрощатися з батьками.

Ігор і ще 12 гвардійців загинули 5 січня 2015 року унаслідок страшної ДТП неподалік Артемівська на Донеччині під час чергової ротації.

В Ігоря залишилась сім'я: літні батьки, син, донька та 3 онуків.

9 березня 2015 року у школі, де навчався Ігор, загиблому герою відкрили пам'ятну дошку.