ВО "Свобода"

ENG

Устим Голоднюк
Устим Голоднюк

Коли 21 листопада 2013 року 19-річний Устим Голоднюк побачив перший репортаж про зрив підписання угоди з ЄС і студентський протест у центрі столиці, у нього стислися кулаки. Його батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, каже, що ніколи раніше не бачив у сина такого виразу обличчя. На новину про те, що курс країни кардинально змінився, він відреагував як на особисту образу.

Наступного дня він уже вирушив до Києва. Про це батько дізнався тільки тоді, коли Устим не приїхав на вихідні додому. Він намагався повернути сина, вмовляв його по телефону. Але Устим твердо стояв на своєму: "Ти теж не питав батьків, коли в 1990 році голодував на Майдані в Києві".

Увечері 23 листопада Устим уже був на Майдані. Студентка Аліна Вяткіна згадує, що познайомилася з ним 24 листопада. У студентському таборі Устим став начальником служби охорони.

Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.

Рідні та друзі насилу вмовили його повернутися до рідного Збаража. Але вдома він пробув недовго - уже 3 грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав на один день - 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. Щоночі був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир'я.

Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. І розповідають, що там, на Майдані, він зі студента перетворювався на справжнього чоловіка.

18 лютого Устим разом зі своєю сотнею пішов на мирний протест в Маріїнський парк. Стояв у першому ряду оточення. Близько 14-ї години в Маріїнці почалися сутички. Устим розповідав друзям, що в якийсь момент він озирнувся і не побачив нікого позаду. У цей час його наздогнав і почав сильно бити Беркут. Якимось дивом його відбила група майданівців. Подруга Вяткіна розповідає, що перший раз бачила, як у Устима по обличчю котилися сльози. Сльози не від болю - від шоку.

О 20-й 18 лютого почався штурм Майдану. Бої тривали до восьмої ранку наступного дня. У цей час до Києва проривався батько героя Небесної сотні. Їхав, щоб забрати сина додому. Увечері вони зустрілися на Майдані. Устим був спокійний. Відчував: перемога поруч. Треба тільки протриматися. 20 лютого мітингувальники пішли в наступ. Приблизно в цей же час Устимові дзвонив батько. "Пап, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, і зі мною нічого не станеться", - почув він у слухавку.

Об 11-й вони мали зустрітися, щоб їхати додому. Але не склалося. Куля снайпера влучила Устимові в голову. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт.