ВО "Свобода"

ENG

Віктор Лавренчук
Віктор Лавренчук

Член Прилуцької міської організації ВО "Свобода". Старший навідник мінометної батареї 1-ї танкової бригади. 8 грудня, за кілька годин до початку чергового "перемирʼя", позиції українських військ у Пісках піддали масованому обстрілу. Того вечора снаряд влучив у місце бойової позиції Віктора. Так обірвалися життя нашого побратима і ще двох чернігівців.

Віктор Лавренчук народився 7 жовтня 1986 року. Пішов до школи як йому ще не виповнилося 6 років. "Дружина взяла його з собою на роботу й він попросив: "Мамо, відведи мене до класу, де такі самі дітки, як я". Вона сказала, що вчаться трохи старші. А він на них подивився і сказав: "Ні, вони такі ж як і я. Я буду тут вчитися". Дружина мені похвалилася ввечері, що Вітя хоче вчитися. Чого ми маємо його зупиняти? Він провчився 11 років і ми ніколи не мали проблем із його навчанням - найгірша оцінка у нього була "4". Він був чи найменшим у класі і вчився чи не найкраще за всіх. Як він випустився - вчитель бідкався, що не буде з ким їздити на олімпіади", - розповідає батько Віктора Іван Лавренчук.

По дистанційній системі навчання хлопець отримав диплом бухгалтера. А тоді у 2004-му пішов служити у Військово-морські сили, його частина дислокувалася в Севастополі та в Євпаторії. Й відразу по тому почав працювати. У Криму тоді лишали служити лише місцевих. Це ще одне підтвердження того, що Росія давно планувала вторгнення.

Був ідейним націоналістом, у лави "Свободи" вступив 2012 року. Брав активну участь у боротьбі з режимом Януковича; під час Революції гідности самовіддано відстоював право українців жити вільно на своїй землі.

"Коли Вітя приєднався до "Свободи" - йому стало легше жити. Він зустрів однодумців. Він мав патріотичний стержень і це особливо проявилося коли він приєднався до партії. Коли поїхав на Майдан - ми розуміли, що його спонукає обов'язок брати участь у змінах в державі. Сидіти, склавши руки - це не його. Ніхто й не думав відмовляти ні його, ні Ларису. Коли були розстріли - він саме лежав вдома хворий", - говорить Іван Лавренчук.

"Вітя прийшов у партію десь 2011 році. Його старенькою машиною ми об'їздили, мабуть півобласті. У 2012 дуже багато зробив для нашого парламентського результату на виборах.

Він не відмовляв у допомозі, навіть якщо був дуже зайнятий. Таких людей зустрічаєш за все життя одиниці. Вітя мав золоті руки і це скаже кожен, кому він допомагав. "Хто по дрова?" - Він із посмішкою: "Я!" "Хто в Чернігів на акцію?" - Знову Вітя. Особисті справи він відсував на другий план і не відмовляв у допомозі", - говорить прилуцький свободівець, друг родини Лавренчуків Костянтин Лубенцов.

До Збройних Сил України Віктор став уже 19 березня 2014 року. Маючи бажання одним із перших стати на захист Вітчизни, він прийшов до військкомату, щоби залишити свої контактні дані, а отримав повістку. Уже наступного дня вирушив на збори до смт. Гончарівське, де проходив навчання.

Мої батьки виховали мене людиною, яка повинна боронити свою родину, державу від загарбників. Я з перших днів був на Майдані і коли бачиш десятки невинних смертей, людей, які хотіли просто, вільно та мирно жити на своїй Богом даній землі, то розумієш, що не маєш права відступати чи сидіти, склавши руки.

З самого початку я хотів воювати в зоні АТО, а не сидіти далеко від лінії вогню. Бо хочу бути корисним там, де це найнеобхідніше", - розповідав Віктор у інтерв'ю під час відпустки.

Потім охороняв кордон із РФ на одному з блокпостів на півночі Чернігівщини - коли російські війська накопичували сили з усіх боків.

"Неодноразово писав рапорт з проханням перевести мене в зону бойових дій на сході країни. Одним ранком нам дали декілька годин на збори, сказали, що нас батальйон передислоковують. Вже ввечері цього дня наш літак приземлився в аеропорту міста Луганськ. Саме цей літак згодом був збитий росіянами бійці 25-ї десантної бригади летіли на підсилення наших позицій. Вічна пам'ять героям", - знову Вітіни слова.

Батько підхоплює:"Він завжди казав, що в нього все нормально. Хоча в луганському аеропорту вони і росу збирали, і дощову воду пили. Ми не знали, що його було поранено там. Лише коли приїхав у відпустку - побачили рубець на плечі. Сказав: "пусте, це легке поранення". Тоді й проронив, що вони за день 600 мін вистрілювали. У нього на очах збили той літак із 49 десантниками. Вони допомагали прибирати. "Те, що я бачив… не можна щоби вони сюди дійшли".

Після того, як українські захисники залишили аеропорт, батарею Віктора було передислоковану в Сабівку, де обстріли "Градами" не припинялися ні на день. 1-ша танкова лишалася на позиції, аж доки всі суміжні підрозділи не залишили плацдарм. Наприкінці літа 2014-го для кожного підрозділу дуже важливою була присутність людей із незламним духом - як у Лавренчука.

"Якось запитала у Віктора, чи є у нього страх на війні, чого боїться найбільше. Зі слів Віті, страх був за життя побратимів та страх опинитися в полоні, тому завжди мав при собі гранату, щоб відірвати чеку, якщо опиниться у лапах ворога, боявся тільки, щоб жага до життя не завадила це зробити", - згадує подруга, свободівка Катерина Дротянко.

У кінці листопада 2014-го Віктор приїхав у місячну відпустку додому. Але дуже скоро зідзвонився із прилуцьким побратимом Валентином Бойком і з'ясував, що батарею перекинули із Волновахи під ДАП. "Чого тобі туди їхати"? - питали батьки. Та він відповів: якщо ми не будемо на тих рубежах - завтра москалі прийдуть сюди. Хлопці швидко зібралися і вирушили в Піски. Ще 6 грудня мати вітала сина з днем армії, казала, що вони герої. Він тільки відмахнувся: "Та які ми герої?" Проте свято таки було з ними - відмічали дитячим шампанським.

А 8 грудня під час посиленого мінометного обстрілу ворожа міна потрапила у бліндаж Вікторового розрахунку. Усі хлопці загинули. Напередодні "перемир'я".

В останню путь провести Віктора Лавренчука зібралися всі односельці та побратими-свободівці з усієї України.

У Віктора залишився син (2009 року народження), двоє братів, сестра та літні батьки.

31 березня 2015 року у Прилуках було відкрито меморіальну дошку на будівлі Прилуцького агротехнічного коледжу, в якому навчався Віктор Лавренчук.